Києво-Руська імперія Рюриковичів

       Під державною територією, на думку дослідників, треба розуміти територію, що являла собою власність організованої в державу влади феодалів, яка «встановлює на певній території своє адміністративне членування, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральних повинностей й військової служби... подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генезису. Однак відмінності ці не носять принципового характеру». Що іншими словами, на думку О. Моці, можна сказати: «державна територія росла шляхом поширення данини і суду». Суду, який представляв інтереси князів та феодалів і руйнував споконвічне Звичаєве Право, яке продовжувало жити у громадах українських селян, які до певної міри зберігали давній родо-племінний лад.

     У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен склалася одна з великих держав середньовічної Європи - Київська Русь. Політична форма держави - ранньофеодальна монархія на першому етапі (IX-30-ті роки XII ст.) і федерація руських князівств з центром у Києві на другому (30-ті роки XII ст - 30-ті роки XIII ст.). Територія, яку займали слов'янські об'єднання простягалася від Балтики до Чорного (Руського) моря і від Закарпаття до Волги. Протягом XI-XII ст. на політичній карті Русі виникло близько 15 великих племінних феодальних князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславьске, Володимир-Волинське та Галицьке знаходилися в межах сучасної України.

     На півночі східнослов'янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів у 866 р. стає володарем "Зовнішньої Русі" і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і по дорозі садовить своїх мужів в Смоленську та Любечі. З цього часу містом Любеч управляли княжі посадники. Одним з них, очевидно, був Малк Любечанін, батько Малуші, ключниці варяжської княгині Ольги, згодом однією з дружин Святослава Ігоровича, матері Володимира Святославича.

      Любеч, що був важливим опорним пунктом княжого полюддя, який за рахунок збору податків із сіверян розвивається швидко. Вже у X ст. формується його перший посад, а в кінці X ст. місто обноситься валом. У цей період Любеч був одним з великих центрів давньоруської імперії, яка підкорила літописні племена полян, древлян, сіверян, волинян, уличів та інших. Любеч згадується серед найважливіших давньоруських міст в договорі 907 р. і відомий візантійському імператору Костянтину Багрянородному.

А на півдні останні представники династії Києвичів - Аскольд і Дір - організовують в 809 й 866 pp. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах - хозар та візантійців. Ця політика продовжувалася і за варяга Олега, коли він сів на престол в "матері міст руських" (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 pp., а на столицю могутньої імперії - в 907 р. В результаті походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починає певною мірою контролювати конкретні мікрорегіони східнослов'янської території. Значною мірою це ще були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини - так званого "полюддя" (Рис. 3).

  Для утримання своїх співвітчизників варягів Ігор Рюрикович визначив данину з древлян і уличів, що викликало війну цих племінних союзів з Києвом. Уличське місто Пересечин (біля Дніпра) три роки не підкорялось Ігорю, але той нарешті "примучи Уличи,  възложи на ня дань и вдасть Свенделду".  В 942 році після розгрому руського війська греками, може бути, як компенсацію варягам, які брали участь у злощасному поході, варязький воєвода отримав древлянську данину, що викликало нарікання київської дружини: "Се  дал еси единому мужеви много". Кияни почали заздрити варягам: "Отроци Свенельжи изоделися суть оружием и пърты, а мы - нази. Да пойди, къняже с нами в дань - да и ты добудеши и мы".

Отже, на думку О. Моці, можемо константувати, що протягом цього історичного періоду говорити про якусь цілісність держави ще дуже передчасно, а сама її територія більше нагадує цифру "8" і складається з двох половин. Північний і південний регіони "сходяться" на Верхньому Дніпрі (Рис. 2). Швидко змінюється ситуація за часів князювання Ігоря Рюриковича, Ольги та Святослава (912-972). Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду Рюриковичів вже почало означати лише сім'ю великого князя київського та його найближчих родичів. Проте і в той час продовжували займати вагоме місце військові походи за межі країни, а також на "внутрішні території" - проти сепаратистів. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови їхнього князя Мала (місцеві зверхники продовжували вважати себе рівними з представниками київської влади).

    За князювання сина шведа Рюрика - Ігоря були початі два нових походи на Візантію. Під час першого походу (в 941 р.) давньоруський флот пройшов чорноморське узбережжя від Босфору до Пафлагонії, але у вирішальній битві під Константинополем візантійці завдали поразки флоту Ігоря, спаливши частину його «грецьким вогнем» (горючою сумішшю).

      У історичній праці - «Книга відплати» («Liber antapodoseos»), одного з найавторитетніших латинських істориків X ст. Ліудпранда Кремонського (920-972 рр.) читаємо: «Ближче до півночі мешкає якийсь народ, який греки (Greci) за зовнішнім виглядом називають руссю, ми ж по місцезнаходженню іменуємо їх норманами. Адже на німецькій мові nord означає північ, a man - людина, тому-то північних людей і можна назвати норманнами. Королем (rex) цього народу був [хтось] по імені Ігор (Inger) (на думку О. Назаренка, форма Inger відображає, мабуть, безпосередньо скандинавомовне звучання імені), який, зібравши тисячу і навіть більше кораблів, з'явився біля Константинополя».

        Варяги, зауважує Б. Рибаков, використовувалися на Русі в X-XI ст. як наймана військова сила. Князь-варяг Ігор в 942 році "посилав по варяги за море, запрошуючи їх іти війною на греків". Наймане варязьке військо, яке, за правління варяжської династії Рюриковичів, на думку М. Брайчевського, «постійно втручалося у державні справи Русі». Київський князь Ігор, якого давньоруська генеалогічна традиція вважає сином шведа Рюрика, покликаного на князювання слов'янськими і фінськими племенами північно-заходу Східної Європи (за хронологією «Повісті временних літ», в 862 р.).

        Після невдачі князь Ігор Рюрикович почав готувати новий похід. Київським князем були найняті заморські варяги і степові печеніги (у них навіть заручників взяли); були запрошені далекі північні дружини словен і кривичів і південні війська дністровських тиверців. Військо йшло в 943 році і суходолом, і по морю. Херсонеські греки сповіщали імператора Романа: "Се идуть Русь бес числа корабль - покрыли суть море корабли!".  Коли Ігор стояв уже над Дунаєм, імператор прислав до нього послів про мир. Ігор почав радитися з дружиною, яка була рада без боїв отримати данину з імперії: "...еда [едва ли] къто  весть,  къто одолееть - мы ли, они ли? Ли с морем къто советен? Се бо не по земли ходим, но по глубине морьстей и обща съмерть вьсем..."

       Є думка, що ніби спочатку на завойованих князями Рюриковачами землях полян, сіверян та древлян утворюється "Руська земля", котра пізніше увійшла до складу Київської держави. Її межі вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип'яттю, середньою течією Десни, верхів'ями Сейму та Псла тобто в територію Середнього Подніпров'я. А час її формування слід відносити до періоду хозарського іга, котре слабшало на протязі IX ст. (Рис. 1).

      Однак, окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов'янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші переддержавні утворення: дулібсько-волинянське - в басейні Західного Бугу, північна "Зовнішня Русь" - в районі Волхова, полоцьке - в районі pp. Полота й Західна Двіна, смоленське - на Верхньому Дніпрі, північно-східне - на Верхній Волзі (Рис. 2).

       Насаджене князями з династії Рюриковичів у ІХ-Х ст. на автономні літописні племена (древлян, полян, сіверян) України надплемінне поняття «русь» - військова дружина, на думку О. Моці, має шведське походження в результаті чого відбулось: «ототожнення понять "русь" і "дружина"… з тенденцією до його розширення й перенесенням назви із скандинавських реалій на східнослов'янські».

У 914 р. Ігор Рюрикович йде походом на тих же древлян, а також на уличів, а вже в наступному - 915 р. - укладає договір з кочовими ордами печенігів, які відходять після цього до Дунаю. Князь Ігор у 941 р. здійснює невдалий похід на Константинополь, а через рік на Дунаї укладає вигідний для Русі мир з візантійцями. Але життя цього варяжського князя скінчилось безславно: під час спроби повторного отримання данини з літописних древлян його було розірвано між двох дерев. Варяжка Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловіка за допомогою великокнязівської «руської»  дружини, а і організувала "велике полюддя", що захопило й північні території розселення східних слов'ян. Розпочалося створення доменіального князівського господарства. Окрім того, княгиня в 955 р. їде до Візантії, де в столиці цієї держави приймає хрещення.

       Вдова Ігоря, псковитянка Ольга, регентша малолітнього Святослава, яка ніякого відношення не мала до традицій місцевого населення, згодом прийняла християнство і, можливо, передбачала зробити його державною релігією, але тут відразу різко позначилося протиріччя, породжене візантійською церковно-політичною концепцією: цесар імперії був в очах православних греків намісником бога і главою як держави, так і церкви.  З цього робився дуже вигідний для Візантії висновок: будь-який народ, який прийняв християнство з рук греків, ставав васалом грецького імператора, політично залежним народом або державою.

      В часи князювання продовжувача шведської династії Рюриковичів - Святослава (964-972) політика військової сили з боку Києва виходить на новий рівень. Під час проведення походів за межі країни цей славнозвісний воїн вирішував одночасово і деякі внутрішні проблеми. Його військова діяльність була зорієнтована у двох напрямах: волзько-каспійському (в основному проти хозар) та константинопольському (проти імперії). Спочатку в 964-966 pp. він здійснює похід на вятичів і далі на Волгу - на столицю Хозарського каганату місто Ітіль. В 965 р. розбиває військо цього державного утворення. Далі шлях русів пройшов через землі Північного Кавказу та Кубані. В результаті такого рейду були підкорені яси і касоги, а київські війська зупинилися на Таманському півострові, що в той час уже став давньоруською Тмутараканню. По дорозі додому було взято місто Саркел, що стало, як і Корчів в Криму, форпостом Русі в південно-східному напрямку. На другому із вищезазначених стратегічних напрямів (візантійському) спочатку успіх теж був на боці війська київського князя. Внаслідок двох балканських компаній 968-969 pp. руси майже дійшли до Константинополя, а значні території на Балканах перейшли під протекторат східнослов'янської держави. Правда, це тривало недовго - довелося відступати. Плани перенести центр Київської Русі на Дунай, а столицею зробити місто Переяславець на цій річці, не були реалізовані. Повертаючись додому Святослав у 972 р. загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах.

Князювання Святослава Ігоревича описано руським літописцем у самих захоплених тонах придворного панегірика. Сторінки, присвячені цьому князю, є не стільки хронікою подій, скільки оспівуванням доблесті, лицарства і мудрості молодого князя, "славою", "хвалою" йому.  Літописний запис про Святослава добре зберіг епічний лад дружинної поезії, близької до легенд, але не тотожною їм, в народному епосі, відмічає Б. Рибаков, імені Святослава немає.  Автор дружинної оповіді показує свого героя слухачам (а потім і читачам) ще дитиною. Але цей хлопчик 3 - 5 років змальований як справжній князь-полководець - він відкриває бій з древлянами кидком свого списа, і воєводи шанобливо кажуть: "Кънязь уже почал. Потягнем, дружино, по кънязи!".

      На наступних сторінках літопису переплітаються голоси літописця-церковника, схвалюючі Ольгу за прийняття християнства, і співака-воїна, що славиться князя за вірність своїй язичницькій дружині - на вмовляння матері послідувати її прикладу п'ятнадцятирічний княжич твердо відповідав: "Како  аз  хощю  ин  закон  прияти  един? А дружина  сему смеятися начнуть...". Християнство було відкинуто Святославом, так як він і його бояри добре знали, що за хрещенням піде васалітет по відношенню до Візантії і черговий цісар охоче назве його "сином" в феодальному розумінні.

     Надзвичайно важливе свідчення про антихристиянську політику за часів Святослава знаходимо у В.Татищева. Посилаючись на Іоакимівський літопис, він писав: "По смерти Ольги Сятослав пребывашє в Перєяславцы на Дунає, воюя на казари, болгары и греки, имея помосчь от тестя, князя угорскаго и князя ляцкого, не єдиною побеждая, посліди за Дунаем у стены долгие (какая сия стена и где, я описания не нахожу) все войска погуби. Тогда диявол возмяте серца вельмож нечестивых, начаша клеветати на христианы, сусчия в воинстве, якобы сие падение вой приключилося от прогнєвания лжебогов ихъ христианами. Он же толико рассвирепе, яко и единого врдтд своего Глеба не посчаде, но разными муками томя, убиваше… Он же, видя ихъ непокорение, найпаче на презвитеры яряся, якобы тии чарованием неким людем отврасчают и в вере ихъ утверждают, посла в Киев, повеле хрлмы христиан разорити и сожесчи и сам вскоре поиде, хотя вся христианы изгубити" [568, с.111].

     Наведений вище уривок жодним чином не можна визнати вигадкою пізніших літописців — це, на думку М. Брайчеського, нічим не виправдано і зовсім непотрібно з погляду панівної концепції, що прагнула всіляко обілити і возвеличити дім Рюриковичів. До того ж, у цитованому тексті бачи­мо яскраве відображення ранньосередньовічної ідеології, супротивної не лише просвітницькому XVIII ст., а й філософії передгуманізму, що почала виявляти себе у давньоруській літературі від рубежу XII—XIII ст. Ця обставина змушує думати, що в розпорядженні автора Іоакимівського літопису (або когось із його попередників) було якесь джерело агіографічного характеру, присвячене подіям другої половини X ст.

Договір, укладений Святославом з Іоанном Цимісхієм після Доростольської поразки [422, с.52], на відміну від договору 945 р., зауважує М. Брайчеський, не містить жодних - навіть найменших - натяків на християн у складі київської сторони. Русь, яка домовлялася з греками 971 p., була чисто язичницькою. Вона присягається Перуном і Воло­сом і в цьому протиставляє себе "боговдохновенним царям" - Іоанну, Василю й Константину - і грецькій стороні взагалі. Але коли б князь, як гадають, терпимо ставився до християн і не переслідував їх, такої ситуації бути не могло б, і угода, укладена під Доростолом, повторила б формулу угоди 945 р. Отже, одне з двох: або християн у війську Святослава взагалі не було від самого початку, або ж вони, у відповідності з цитованим свідченням Іоакимівського зведення, були винищені в ході війни - разом із тими десятками тисяч болгарських християн, про яких згадують болгарські хроністи. І в тому, і в іншому випадку дискримінація адептів нової віри з боку Святослава не викликає сумніву.

Репресії Святослава не обмежилися стратою безпосередніх учасників походу; вони поширилися на всю Русь, зокрема й на Київ. Одним із виявів антихристиянської політики князя було нищення церков, збудованих у попередній час. В.Татищев повідомляє, що серед зруйнованих християнських святинь була й Софійська церква, споруджена Ольгою; отже, Святослав не пощадив і справи рук своєї матері [569, с.241]. Така ж доля спіткала й Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі, збудовану Олмошем після його загибелі [568, с 110, 117], і, напевно, церкву Іллі на Подолі. Відомості про руйнування київських церков за Святослава отримують і археологічне підтвердження.