“…Дивись, Русе, к розуму, бо ж розумові Розум великий, божеський єсть єдин з нами і тому творіте й голосіте з богами воєдине…Бренне (тлінне) бо єсть наше живоття…” 

1919 року полковник Білої гвардії О. Ізен-бек випадково знайшов у поміщиць­кому маєтку, вщент зруйнованому «сільським пролетаріатом» і просто зайшлими грабіжниками, якісь дубові дощечки-таблиці з випаленим на них текстом (літери скидалися на кириличне письмо). Та садиба, за непевними відомостями, належала князям Куракіним і містилася десь на Курщині. За іншими даними, начебто нею во­лоділи поміщики Донець-Захаржевські із Великого Бурлука на Слобожанщині (при­гадуєте Михайла Яковича із цього роду, який приятелював із Григорієм Сковоро­дою?). Виявлені серед купи подертих, понівечених книжок і рукописів у приватній бібліотеці дубові дощечки добре збереглися. Полковник Ізен-бек не міг не помі­тити цієї реліквії. Адже напередодні революції він навчався в Петербурзькій Ака­демії мистецтв і мріяв стати живописцем. За його наказом ординарець позбирав майже на смітнику в будинку «дерев’яні сторінки», відчистив їх од бруду і склав у речовий мішок. У перервах між боями, які точилися часом з ранку й до вечора, або трясучись на підводі під час вимушеного відступу, полковник діставав із торби ту чи ту «дощечку», намагаючись порчитати: дещо зрозумів, але схопити зміст написаного, на жаль, так і не подужав.

Згодом доля закинула Олександра Ізен-бека до Бельгії. Тамуючи в Брюсселі тугу за батьківщиною, полковник із незакінченою мистецькою освітою відкрив власне ательє, де розписував тканини. Перебиваючись на випадкових заробітках, жив одлюдькувато, ні з ким не спіл­кувався, навіть з російськими емігрантами. Єдиним, хто міг розважити цю похмуру й мовчазну людину, став Юрій Петрович Миролюбов-Лядський, який впродовж п’ятнадцяти років був його найближчим другом. Йому і тільки йому й показав брюссельський самітник свій скарб. До речі, Юрій Миролюбов народився в місті Бахмуті (нині Артемівськ), був українського походження, що засвідчує й перепи­сана ним 1960 року в Сан-Франціско на спогад Миколі Скрипнику народна пісня «По горі, по горі, по зеленій...», яку співала його мати, мав фах хіміка й прослухав курс лекцій із славістики у славетного чеського археолога, етнографа й історика академіка Любора Нідерле. За спогадами Миролюбова, якось його приятель у роз­чуленні сказав: «Он там, у кутку, бачиш мішок?.. там щось є...»

І, напевне, побоюючись за долю своєї коштовної знахідки, власник ніколи не ви­носив її з ательє і взагалі ховав од чужих очей. Адже був тривожний час. Це відчували всі. Розумів і Юрій Миролюбов. Тому він, перейнятий непокоєм, п’ятнадцять років підряд копіює «дошки» «Велесової книги», робить світлини з оригіналу, працює над розшифруванням та транскрипцією тексту. Згодом йому до­водиться змінити брюссельське помешкання на Сан-Франціско в Сполучених Шта­тах Америки. Під час війни зв’язки між друзями урвалися, та й кому тоді було діло до розгадок давньої пам’ятки?

 13 серпня 1941 року колишній полковник Ізен-бек умирає в окупованій столиці Бельгії. Разом із його смертю, безслідно зникають і ті унікальні «дощечки»,які він так беріг і так ними дорожив... Треба гадати, що, крім Юрія Миролюбова, ще хтось, третій, був утаємничений у цю історію; напевне, він розумів вартість того відкриття і знав, що за «Велесову книгу» можна отримати мільйони доларів. Особливо на між­народному «чорному» ринку. Там підпільно часом збували й не такі речі! Згадаймо світові шедеври живопису, єдиний у своєму роді антикваріат, ювелірні коштовності, рукопиги, яким не складеш ціни!.. їх нині своїми каналами розшукує Інтерпол.

Шкода, що ніхто ще по-справжньому не взявся за розкриття таємниці «нелесової книги», тих дощечок, які, можливо, десь у невідомому схові припадають порохом або перебувають у приватних руках чи навіть у державній бібліотеці, архіві, в бан­ковому сейфі під ключем.

У Сан-Франціско Юрій Миролюбов спільно з Олександром Куром публікують фотосвітлини поряд із транскрипцією на шпальтах журналу «Жар-птиця» впродовж 1954—1959 років. Уціліло листування між ними. Воно проливає деяке світло не тільки на взає­мини у співпраці, а й на історію походження самих табличок «Велесової книги».

 «Пане професоре! Поздоровляючи Вас із Новим Роком, маю за честь додати фотознімки поганої якості чотирьох сторінок «Дощок», які я знайшов у своїх паперах. Текст також пе­реписаний мною, але ще не знайдений; як тільки знайду, я Вам його надішлю. На лівому полі 1-ої «дошки» намальований пес, на 2-й—якась тварина, схожа на кішку, але з довгим хвостом, який скидається на лисячий, і з довгою шиєю. 3-тя «дошка» має зображення сонця із сімома променями, 4-та — без будь-яких зоб­ражень. Коли мені пощастить зробити кращий відбиток із негативів, я його негайно на­дішлю. З щирою повагою. Юрій Миролюбов. Р.S. Величина знімків відповідає самому розмірові «дощок». На думку тутешніх фотографів, це «все», що можна зробити за допомогою наявних негативів. Брюссель, Бельгія. 10 січня 1954 року».

«Вельмишановний Юрію Петровичу, добридень! ...В новому помешканні вчора отримав знімки з «дощок», на які так довго чекав. Сердечне вам спасибі. ...Я можу тепер документально довести кожному «Хомі невірному», що текст «дощок» є справді документом... Олександр Кур. м. Каліфорнія, США. 9 лютого 1954 року».

Невдовзі за роботу над видрукуваним текстом «Велесової книги» (так її названо за пропозицією дослідника Кура, оскільки в ній часто згадувалося ім’я бога Велеса, або Влеса) взявся колишній киянин, історик Сергій Лісний, якого доля по війні за­кинула до Австралії,в Канберру.У своїх розвідках «Велесова книга»—літопис язичницьких жерців IX ст., нове, невивчене історичне джерело», «Чи були давні «руси» ідолопоклонниками та чи приносили вони людські жертви» та «Русь, звідки ти?» (всі вони були надіслані автором 1960 року до Радянського комітету славістів) дослідник закликає наших фахівців зацікавитися «дощечками Ізен-бека», які, на його думку, є самобутнім давньоруським рукописом IX століття. За того часу відповідь наших учених на праці «якогось жалюгідного емігранта», звісно, була заздалегідь визначена й неухильна... Ніхто в Радянському Союзі до цієї пам’ятки навіть не за­зирнув, зате відразу ж кинулися притьмом висловлювати упереджену думку про це справді велике відкриття. Перший постріл зробила дослідниця мови давньоруських літописів Лідія Жуковська — «Підробний докириличний літопис (до питання про ме­тод визначення підробок)» у журналі «Вопросы языкознания» (№2 за 1960 р.). А далі? Пішли писати та одписувати? Ні, так не сталося. Річ у тім, що з якихось висо­ких повелінь у нас надовго заборонили друкувати текст «Велесової книги», а мит­ники отримали, напевне, розпорядження затримувати на кордоні такі публікації, які, очевидно, прирівнювали до шпигунських шифровок чи диверсійно-ідеологічної лі­тератури. Що це так—ось факт. Зарубіжні колеги кілька разів надсилали нам ці видання (з Парижа, Нью-Йорка, Вінніпега, Лондона, Берліна та інших міст). І не тільки нам, а, скажімо, й професору Сергієві Висоцькому, фахівцеві з графіті. Та нікому не пощастило прочитати надіслані видання: вони просто не надходили...

Який же присуд містила двосторінкова рецензія Жуковської щодо тих безталанних випалених «дубових сторінок», після чого в нашій науковій літературі запанувало одностайне замовчування? Ось він:,«Зміст «дощечок», мова й письмо їх, а також ім’я Влес (Велес) дають підстави припустити, що зазначені «дощечки» є однією з підробок О. І. Сулакаузева, можливо, саме тими дощечками, які вже понад сто­ліття тому зникли з поля зору дослідників». Цей здогад про зв’язок відкритої «кни­ги» з іменем відомого містифікатора мало кого переконав. До того ж цей текст був випалений, як твердять дослідники, на дубових, а не букових дошках-плитах. А дуб, як відомо, та ще й морений, може зберігатися вічно.

І все-таки притлумити зацікавлення «Велесовою книгою», як і взагалі, вдати, що її зовсім немає, не пощастило. Якимось чином інформація про неї просочується через кордон, видання переходять із рук до рук, що, крім усього іншого, породжує силу-силенну небилиць. Під тиском освіченої публіки могильне мовчання порушують журналісти: через дев’ягнадцять років після «розгромної рецензії» та кількох дріб­ніших принагідних паплюжень із повідомленням виступають: «Неделя», «Техника. молодежи», «В мире книг»... 1982 року російський поот Ігор Кобзєв подає свій віршований переклад «Велесової книги». Але де? В кількох номерах районної га­зети міста Поплавська на Тульщині. До центральних органів надходить злива чи­тацьких листів. Усіх цікавить рукопис «Із нашої передісторії». І тоді Луїза Сотникова виступає перед аудиторією в Москві з розповіддю про своє дешифрування знаків «Велесової книги», їй, зрештою, вдається пробитися з доповіддю на IX Міжнарод­ний з’їзд славістів, який 1983 року відбувся в Києві. Пропагандистом цього своєрідного твору з далеких століть став народний ху­дожник СРСР Ілля Глазунов... Далі мовчати нікуди!

І от на шпальтах «Литературной газетьі» від 16 липня 1986 року надруковано статтю науковця з Інституту російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР, док­тора філологічних наук Олега Творогова «Що приховується за «Велесовою книгою»?»

Ну, і що там уздрів дослідник? Не інакше—крамолу!

І справді, цитуємо: «Ю. П. Миролюбов замислив, за його власним визнанням, «повертати всю історію», заявляючи, що хоче вивчати «слов’янське минуле, можливо, ще глибше», щоб довести, ніби в «руській душі—джерело містичного прозріння вічного». Нав’язуючи таку думку, Миролюбов намагався таким чином боротися, як він сам пише, проти «войовничого матеріалізму» на своїй колишній батьківщині і проти своїх політичних ворогів-більшовиків».

Так от якій, виходить, меті має слугувати та «підступна» «Велесова книга»! Диво дивне: надворі вже вісімдесят шостий рік, у країні набирає розгону перебудова, оновлюється суспільство, на всіх рівнях міняються думки й погляди (нове мислен­ня!)—і раптом—чи не відлуння тридцять сьомого?

І ще витяг—звідти ж: «Твори ці (отже, Ю. П. Миролюбова з історії та славіс­тики, які в сімдесятих роках вийшли посмертно шеститомником у Мюнхені. — Авто­ри.) наповнені абсурдними націоналістичними вигадками: «русичі» називаються од­ним із найдавніших народів на землі, їм буцімто належала ще у VIII столітті до н. е. мало не вся Європа, їхньою релігією був давньоіндійський «ведизм» і т. д.»

На жаль, у нас, на Україні, про «Велесову книгу»—ані згадки. Республіка з її Академією, університетами та численними інститутами—ані телень. Зате, на щастя, не мовчали наші співвітчизники за кордоном.

До зарубіжних українців світлини текстів із тих «дощок» потрапили десь 1967 ро­ку. Роздобув їх український діяч у Гаазі (Голландія) Микола Скрипник, який мав невеличке приватне видавництво «Млин». Збагнувши, який скарб у його руках, він вдався за науковою допомогою до свого земляка Андрія Кирпича з Великобрита­нії, і той взявся за відчитання дубових «дощечок» та за переклад тексту сучасною українською мовою. Цю надзвичайно копітку й складну роботу, за транскрипцією Юрія Миролюбова,ентузіаст завершив у лютому 1968 року.

Право на публікацію дипломованому інженерові з Гааги Миколі Скрипнику дала вдова Юрія Миролюбова—Жанна, яка на той час мешкала в Аахені на Генрі-халеї, 35. Вона, за свідченням від лютого 1973 року, підтвердила, що серед спад­щини небіжчика містяться, крім уже опублікованих, ще досі не відомі тексти з «дощечок» Ізен-бека, «написані рукою мого чоловіка». Вона гадає, що в невпорядкованому архіві, можливо, буде знайдений і ще інший матеріал, який стосується «Велесової книги».